Отже, буває таке, знаєш. Що ти відчуваєш, що щось не так з певною особою. В спілкуванні з нею. Відчуваєш дисонанс, який не можеш собі нічим пояснити.

Ви декілька років знайомі. І людина щоразу посміхається тобі при зустрічі. Люб’язно запропонує чай коли ти у гостях, або допомогу якщо ти у скруті. І все ніби добре. І ви ніби приятелі.

А потім ти придивляєшся ближче, щоб звернути увагу на деталі. І помічаєш, як вона кривиться скрізь фальшиву посмішку, коли розмовляє з тобою. Як відповідає тобі скрізь зуби. Як ненароком вставляє колючу фразу, що адресована тобі, у, здавалося б, нейтральну відповідь. А раптом ти розповідаєш щось про себе, свої досягнення, просто хороші новини стосовно свого життя (що відбувається вкрай рідко, бо я розлюбила пиздіти з іншими про себе та своє життя, а тим більше чимсь вихвалятися), вона у відповідь одразу перемикаєиься в режим «А я…». При чому навіть коли мова йде про якісь дрібниці. Абсурд. Шо це за хуйня взагалі, гра в конкуренцію? Я не конкурентка тобі, аллоу. За що нам конкурувати? Та і взагалі… цирк. Я просто живу своє життя. І буду далі тихо спокійно собі його жити. А тобі б до терапії звернутися, а не лізти до інших з своїм комплексом. Дитячі травми пропрацювали, то і з синдромом відмінника розібрались би вже може, нє?

Не люблю нещирість, терпіти не можу. Нехай ти мене навіть ненавидітимеш, але допоки ти робиш це відкрито, я поважатиму тебе. Не буду любити, не стану другом тобі, але буду поважати. За чесніть.

А з цією фальшивкою в рожевій обгортці з написом «дружба» я мати справу не хочу. Бо знаю, що за тією етикеткою шмат лайна, а не дружба. Не лізь до мене, більше я не підпущу. А в друзі тобі пасуватиме шукати таких самих закомплексованих «відмінників» як ти. Впевнена, вам точно буде чим помірятись.

Хочется простого человеческого счастья.
Неужели я так много прошу?

Глубоко внутри мне до сих пор больно. И может быть я зла на него. И мне жаль его и мне больно за него.
Я боюсь встретиться, я боюсь того, если чувства вдруг вспыхнут.

не влюбляйся не влюбляйся не влюбляйся не влюбляйся
прошу тебя не влюбляйся

снова начала курить, прощайте денежки
когда-нибудь я точно брошу

Калинкин разбил мне сердце.

Хочется умереть.
И все.

Засунула руку в принтер (до допустимого, уже не в первый раз так делаю), чтобы поправить бумагу, иначе бы зажевал, но не ожидала, что он сработает именно в этот момент и так напугалась, что до сих пор в груди болит и голова кружится.
Нда, эт я. :D

Мне так плохо, и никто не поможет. Хочу по говорить но не с кем, у меня больше ни с кем нет близких отношений.

если честно, мне хотелось писать здесь исключительно радостные события
но всегда так выходит, что «поныть» и пожаловаться некому
ты понимаешь, что у всех людей свои проблемы и грузить их ещё больше не хочешь
но тут такое место… все - незнакомцы (и поэтому гораздо проще написать даже самые личные вещи), кто-то пройдёт мимо и не прочтёт твою очередную запись, кто-то захочет поддержать и напишет
и это так чудесно

можно на месяц вперёд телепортироваться? чтобы всё уже было сделано и решено :(

Как только остаёшься одна, так сразу все петушары распустили своих хвосты и всеми силами стараются залезть в трусики. Смотрю на них, а в голове мой соловей. Сейчас любое прикосновение чужого мужчины, даже мимолётное плечом к плечу ощущается как изнасилование. Хочется держать всех на расстоянии вытянутой руки или, ещё лучше, дальше.

Надо доубрать и потом заниматься салатиками и ёлкой.
Сил ровно на то, чтобы отвалиться и уснуть.

В воздухе витает аромат рутины и контакта с реальностью.